Мікропластик виявили навіть усередині наших кісток – але який вплив він має на наше здоров’я? Розповідаємо, що відомо про те, що мікропластик робить із нашим організмом.
Поле в тихому куточку Гердфордширу, менш ніж за годину їзди на північ від Лондона, – місце проведення найдовших у світі сільськогосподарських експериментів.
Їх започаткував у 1843 році вікторіанський аристократ і землевласник Джон Беннет Лоуз, який згодом став успішним новатором у створенні сучасних добрив. Метою було випробування різних ідей для підвищення врожайності пшениці.
Але без допомоги сучасних технологій єдиним способом зберігати дані було ретельне збирання зразків висушеного зерна пшениці, соломи та ґрунту з поля й складання їх у пляшки.
Коли експеримент почався, Лоуз і гадки не мав, що ця традиція триватиме ще 182 роки, створивши унікальний архів зразків. Зараз він зберігається у науково-дослідному центрі Rothamsted Research у Гарпендені й відображає багато змін, яких людська діяльність завдала планеті за останні два століття.
Skip Найпопулярніше and continue readingНайпопулярніше
End of Найпопулярніше
Енді Макдональд, нинішній хранитель архіву в Rothamsted Research, якого колеги жартома називають “Охоронець пляшок”, каже, що зразки, зібрані у 1940-х і 1950-х роках, містять сліди радіоактивності – відлуння ядерних випробувань тієї епохи. Але в цих пляшках зі стародавнім ґрунтом можна знайти й інший небажаний слід – першу появу мікропластику.
За одним відомим підрахунком, ми можемо споживати до 52 тисяч часточок мікропластику на рік, і хоча цю цифру згодом поставили під сумнів, очевидно, що він потрапляє у людський організм у значних кількостях.
Проковтнуті разом із їжею та напоями чи вдихнуті з повітрям – мікропластики стали всюдисущими. Їх виявили в рідинах організму – від слини й крові до мокротиння й грудного молока, а також у різних органах, зокрема в печінці, нирках, селезінці, мозку й навіть усередині кісток. Уся ця сукупність доказів підводить до одного питання – як саме цей пластик впливає на наше здоров’я?
У зразках, що зберігаються в Rothamsted Research, чітко видно межу між періодом до появи пластиків і після, каже Макдональд.
“Використання пластиків у суспільстві вперше набуло великого масштабу приблизно у 1920-х роках, а з 1960-х ми бачимо різкий стрибок”, – зазначає він.
“Частина пластику неминуче потрапляла до ґрунту через атмосферні відкладення, і можна також уявити собі, як мікропластик виділявся з шин тракторів”, – додає науковець.
Автор фото, Getty Images
Підпис до фото, Термін “мікропластик” охоплює майже безмежне різноманіття частинок
Сьогодні вважають, що люди по всьому світу вдихають і ковтають більше мікропластику, ніж будь-коли раніше в історії спостережень. У дослідженні, опублікованому у 2024 році, вчені з’ясували, що споживання цих частинок зросло вшестеро з 1990-го, особливо в певних світових “гарячих точках”, зокрема у США, Китаї, частинах Близького Сходу, Північної Африки та Скандинавії.
Але з’ясувати, як саме вони впливають на наше здоров’я, виявилося непросто.
Один із можливих шляхів – так звані “випробування з навмисним зараженням” (human challenge trial), відомі у медичних колах. Зазвичай їх застосовуються у сфері інфекційних хвороб – вони передбачають, що учасники добровільно погоджуються на зараження певним патогеном, аби допомогти науковцям краще зрозуміти його вплив на людський організм.
Тож на початку 2025 року вісім сміливих добровольців увійшли до лабораторії в центрі Лондона й за невелику винагороду свідомо проковтнули розчин мікропластиків. Це дослідження, профінансоване Фондом Minderoo, стало першим подібним експериментом із пластиком – хоча його результати поки що не оприлюднені.
За словами Стефані Райт, дослідниці з Імперського коледжу Лондона, яка очолила випробування, концепція полягає в тому, що багато хто з нас фактично щодня несвідомо проводить подібний експеримент над власним організмом.
Її команда відтворила кілька поширених способів, через які ми зазвичай ковтаємо мікропластик, наприклад, занурення пакетика чаю з пластиковим швом у гарячу воду чи підігрів рідини в пластиковому контейнері в мікрохвильовій печі, – після чого попросила добровольців випити рідину й намагалася відстежити, що відбувається далі.
“Ми знаємо, що нагрівання та гаряча вода – це найгірші сценарії для потрапляння пластику в організм, адже вони значно полегшують виділення мікропластиків із повсякденних пластикових речей”, – каже Райт.
“Тож ми хочемо взяти кілька таких сценаріїв і подивитися, скільки з цих мікропластиків насправді проходять через кишківник і потрапляють у кров”, – додає вона.
Щоб це оцінити, Райт брала зразки крові добровольців у кілька моментів протягом 10 годин. Дані, які опублікують пізніше цього року, стануть першою конкретною інформацією про типові концентрації мікропластику, що циркулюють у нашому організмі після чашки чаю чи розігрітої в мікрохвильовці страви, а також про їхній розмір.
На думку Райт, така інформація стане ще одним кроком до кращого розуміння потенційних ризиків для здоров’я пересічної людини. Вона прогнозує, що до кровотоку найчастіше потрапляють найдрібніші частинки мікропластику, але попри численні експерименти на тваринах і в пробірках, ми майже не маємо даних про те, як певна доза мікропластиків може впливати на типову здорову людину.
Автор фото, Getty Images
Підпис до фото, Навряд чи людський організм здатний повністю розкладати мікропластик
“Ми маємо з’ясувати, скільки частинок повертається назад у кров порівняно з тим, що ми спочатку проковтнули”, – каже Райт.
“А ще більш серйозне питання полягає в тому, де вони зрештою осідають і чи накопичуються в якомусь місці? Дуже малоймовірно, що наш організм здатний повністю їх розщепити, – додає вона. – І чи може це призводити до таких явищ, як хронічне запалення й рубцювання тканин, що погіршує роботу органів?”
Ці питання особливо актуальні, адже за останній рік з’явилися різні дослідження, які сколихнули медичну спільноту.
Наприкінці 2024 року китайські науковці виявили мікропластик у зразках кісток і скелетних м’язів у групи пацієнтів, які перенесли операції зі заміни суглобів – ліктьових, тазостегнових або плечових.
У дослідженні вчені висловили занепокоєння цим відкриттям, припустивши, що наявність мікропластику в кістках чи м’язах може впливати на здатність людини до фізичних вправ, тоді як інші роботи показали, що певні типи мікропластику можуть пригнічувати ріст клітин кісток і м’язів.
Цьому передувала ще одна публікація на початку 2024 року, де група італійських дослідників виявила мікропластики у бляшках сонних артерій – пари основних судин, що постачають кров до мозку – у людей на ранніх стадіях серцево-судинних захворювань.
Їхня присутність була пов’язана з погіршенням перебігу хвороби. Упродовж наступних трьох років у людей, у чиїх бляшках виявили мікропластик, ризик інсульту, серцевого нападу або раптової смерті був у 4,5 раза вищим.
А вже у лютому 2025 року інша група науковців виявила мікропластик у мозку людей після смерті. Найбільш показово, що в тих, кому ще за життя діагностували деменцію, пластику в мозку виявили у 10 разів більше, ніж у тих, хто не мав цього захворювання.
“Ми були шоковані”, – каже Метью Кемпен, професор токсикології з Університету Нью-Мексико, який очолював це дослідження.
Автор фото, Getty Images
Підпис до фото, Одна літрова пластикова пляшка води може містити 240 000 різних пластикових частинок різних розмірів з різних матеріалів
Коли йдеться про мозок, нинішня гіпотеза Кемпена полягає в тому, що крихітні частинки пластику, які циркулюють у кровообігу, можуть використовувати високий метаболізм мозку й “підсаджуватися” в центральну нервову систему разом із жирами (ліпідами), які потрібні йому для отримання енергії.
“Ми також вважаємо, що високий вміст ліпідів у мозку, особливо в білій речовині, створює ідеальне середовище для цих пластиків”, – пояснює Кемпен.
“До того ж у мозку надзвичайно повільний механізм очищення, а при деменції гематоенцефалічний бар’єр [який покликаний захищати мозок від проникнення сторонніх частинок] порушується, що ще більше полегшує потрапляння пластику”, – додає він.
Втім, і Кемпен, і італійські дослідники, які виявили мікропластик у сонних артеріях, утримуються від твердження про прямий причинно-наслідковий зв’язок між мікропластиком та деменцією чи серцево-судинними хворобами.
Вони вважають, що радше за все ці частинки не є єдиним рушієм захворювань, а діють у синергії з іншими чинниками, що погіршують здоров’я, накладаючи додатковий тягар на організм упродовж багатьох років.
“Це не азбест”, – каже Фей Кусейро, професорка з питань забруднення довкілля в Портсмутському університеті (Велика Британія), коментуючи наявність мікропластику в нашому тілі.
“Він не завдасть негайної конкретної шкоди, але радше ймовірно пошкоджуватиме клітини та створюватиме додаткове навантаження на загальний стан здоров’я, що підвищує ризик захворювань”, – додає вона.
Однією з унікальних проблем у спробах пов’язати мікропластик із хронічними захворюваннями – на відміну від інших відомих факторів ризику, як-от надмірне споживання червоного м’яса чи насичених жирів, – є те, що сам термін охоплює майже безмежне різноманіття.
Наприклад, дослідження бутильованої води показали, що один літр може містити до 240 000 різних пластикових частинок різних розмірів з різних матеріалів. Серед них науковці ідентифікували щонайменше сім різних категорій пластику – від різновиду нейлону, відомого як поліамід, до полістиролу.
“Існує безліч видів пластику, кожен із різним складом, які розпадаються на різні форми й структури”, – зазначає Верена Піхлер, доцентка факультету фармацевтичної хімії у Віденському університеті (Австрія).
“Термін “мікропластик” не відображає тієї мінливості, з якою ми маємо справу”, – додає вона.
Ще одна складність для таких дослідників як Піхлер полягає в тому, що у різних людей різні мікропластики можуть діяти по-різному. Вона наголошує, що дослідження свідчать: певні частинки пластику можуть абсорбувати токсини з довкілля та переносити важкі метали, а різноманітні хімікати, додані до складу пластику, здатні взаємодіяти з гормональною системою організму.
Нанопластики (пластикові частинки розміром менше одного мікрометра), значно менші за мікропластики, які можуть бути завдовжки до п’яти міліметрів, можуть виявитися ще шкідливішими, адже вони достатньо малі, щоб проникати крізь клітинні мембрани й накопичуватися всередині клітин.
Автор фото, Getty Images
Підпис до фото, Різні типи мікропластику по-різному впливають на наш організм
Деякі мікропластики також виявилися здатними виступати своєрідним “хабом” для так званих генів антимікробної резистентності, які можуть взаємодіяти з бактеріями, вірусами, грибками чи паразитами й надавати їм стійкості до ліків.
Кусейро зараз очолює проєкт в Антарктиді, збираючи зразки зі значних обсягів стічних вод, які скидають в океан круїзні судна, аби краще зрозуміти, які саме типи мікропластику найчастіше є носіями цих генів.
“Це може здатися дивним місцем для такого дослідження, але в Антарктиді найнижчий рівень генів антимікробної резистентності, тож це добра зона для вивчення – тут менше “шуму” від інших факторів”, – пояснює Кусейро.
Раффаеле Марфелла, професор внутрішньої медицини й дослідник мікропластику в Неаполітанському університеті Кампанії імені Луїджі Ванвітеллі, каже, що підозрює: і мікропластики, і нанопластики можуть спричиняти прискорене старіння.
На його думку, це може відбуватися кількома шляхами, зокрема через дисфункцію судин, наростання хронічного низькорівневого запалення, а також зміну поведінки клітин у внутрішніх органах унаслідок утворення молекул, що ушкоджують ДНК, – так званих активних форм кисню.
Таку запальну реакцію вже зафіксували у морських птахів – це захворювання отримало назву “пластикоз”, і Марфелла вважає цілком можливим, що подібне відбувається й у людей.
Цю думку поділяє й Піхлер, яка зацікавилася темою після прочитання дослідження про високі концентрації мікропластику у зразках людських випорожнень і припустила, що це може бути пов’язано зі зростанням поширеності колоректального раку. Її подальші дослідження лише посилили підозри, що накопичення мікропластику може якимось чином підвищувати ризик розвитку раку.
“Дослідження свідчать, що мікропластики можуть відігравати роль у підсиленні запалення, а це викликає занепокоєння”, – каже Піхлер.
“Якщо запальна реакція триває або постійно підтримується через безперервний вплив пластику, це може впливати на утворення пухлин та прогресування захворювань. Хоча пряма роль мікропластиків у розвитку раку все ще досліджується, наявні наукові бази даних та роботи вказують на ймовірний зв’язок”, – додає вона.
Оскільки люди споживають величезну кількість різних видів пластику, Райт зазначає, що без масштабного фінансування дослідникам навряд чи вдасться встановити прямий зв’язок між потраплянням мікропластику в організм і якоюсь конкретною хворобою.
Це не схоже на приклад екологічного забруднювача на кшталт тютюнового диму, який доведено є причиною раку легенів.
“Різноманітність мікропластиків у довкіллі означає, що неможливо перевірити кожен окремий варіант [зв’язку з хворобами], адже це сотні експериментів”, – пояснює Райт.
Марфелла вважає, що більш прагматичний шлях – спробувати визначити порогові рівні того, скільки мікропластику наше тіло здатне безпечно переносити, перш ніж ризик токсичності й ушкоджень стане надто високим.
Він каже, що його команда працює над цим завданням за допомогою “судинних органоїдів” – лабораторно вирощених тривимірних структур із людських клітин, які нагадують кровоносні судини в організмі, хоча й у чашці Петрі. Науковці піддають ці штучні судини впливу різних типів пластику в різних дозах.
“Ми ще не маємо остаточного порогу токсичності, але починаємо бачити певні закономірності”, – зазначає Марфелла.
“Наприклад, попередні дані з експериментів на тваринах свідчать, що хронічний вплив 10–100 мікрограмів [10–100 мільйонних часток грама] мікропластику на кілограм маси тіла на добу може викликати вимірювані запальні та метаболічні зміни”, – пояснює вчений.
Втім, поки що це дослідження проводили лише на мишах, і перенесення результатів на людей є складним завданням, каже Марфелла. Це може бути пов’язано з відмінностями у метаболізмі, механізмах очищення та джерелах впливу.
Кусейро додає, що ризики можуть також змінюватися залежно від стану здоров’я людини: літні люди чи ті, хто має хронічні захворювання, значно вразливіші до впливу мікропластику.
Автор фото, Getty Images
Підпис до фото, У сучасному житті пластик оточує нас усюди
Дослідження вже свідчать, що мікропластики або нанопластики, які потрапляють до організму пацієнтів із раком, можуть впливати на ефективність лікування.
Ці крихітні частинки здатні змінювати поведінку протиракових препаратів у тілі, наприклад, зв’язуючись із ними та обмежуючи кількість активного інгредієнта, який потрапляє до пухлин.
Зараз Кусейро разом зі своєю командою в Університеті Портсмута намагається з’ясувати, чи певні дози мікропластиків становлять більший ризик для людей із хронічною астмою або іншими тривалими захворюваннями дихальної системи.
“Ми знаємо, що при астмі якість повітря має величезне значення – це одна з головних причин нападів, – каже Кусейро. – І якщо пластикові частинки шкодять навіть трохи більше, ніж інші частинки в повітрі, нам потрібно зменшити контакт пацієнтів із ними”.
Для цього Кусейро планує досліджувати зразки мокротиння – густого слизу, який відкашлюють із дихальних шляхів, щоб з’ясувати, чи містять вони особливо великі кількості мікропластику під час загострення симптомів у пацієнтів.
Вона також відвідує домівки вразливих пацієнтів, щоб виміряти якість повітря та визначити, які саме пластикові частинки вони вдихають, а потім досліджує вплив цих частинок на зразки їхніх клітин.
“Якщо ми зможемо провести таку роботу з достатньою кількістю людей, можливо, ми зможемо зробити загальні висновки для людей з астмою або хронічним обструктивним захворюванням легень і порадити їм, чого у їхніх домівках варто уникати”, – пояснює Кусейро.
Зрештою, як і багато інших дослідників у галузі мікропластиків, Кусейро сподівається зібрати достатньо даних, щоб звернутися до виробників пластику та дати рекомендації щодо безпечнішого виробництва продуктів.
Наприклад, певний тип пластику може бути особливо пов’язаний із провокуванням нападів астми, або різні хімічні речовини в пластику можуть активніше виділятися та спричиняти токсичні процеси в організмі.
“Ми знаємо, що мікропластик усюди, навіть у приміщеннях. Якщо він є в повітрі, ви все одно вдихаєте його у невеликих кількостях, навіть коли спите”, – каже Кусейро.
“Тож ми хотіли б, якщо це можливо, поговорити з виробниками про те, як уникнути його потрапляння до організму, чи можуть вони перестати виготовляти певні пластики. Наприклад, для людей, які потрапляють до лікарні на лікування респіраторних захворювань, маски та трубки – пластикові. Чи можна знайти кращі альтернативи, які запобігатимуть потраплянню пластику до організму?” – запитує вона.
