Уявіть собі айтішника, який хотів знайти сліди НЛО, а натомість потрапив у центр найгучнішої хакерської справи 2000-х. У 2002 році Ґері Маккіннон (Gary McKinnon), звичайний сисадмін із Шотландії, під ніком Solo вліз у комп’ютери NASA та Пентагону. США одразу нарекли це «наймасштабнішим військовим зламом усіх часів» і витиснули максимум із цієї формули — медійно, дипломатично, юридично.
Десять років судів, запитів на екстрадицію, діагноз аутизму, мати-активістка, істерика навколо прав людини, змови, космічні кораблі — все це не вигадка сценариста Netflix, а реальна історія британця, який просто хотів дізнатись, чи справді уряд США приховує інформацію про інопланетян.
Швидкий перехід
Хлопець, який шукав НЛО
Ґері Маккіннон народився у Глазго в 1966 році, але його реальний «старт» відбувся в 14 років — з Atari 400 у руках. Саме тоді почалась його любов до комп’ютерів, яка згодом переросла у кар’єру системного адміністратора. Але історія зломів, які принесли йому світову славу (і проблеми з Мін’юстом США), не мала нічого спільного з кар’єрними амбіціями.
Atari 400 — перший комп’ютер 14-річного Ґері Маккінона. Ілюстрація: Wikipedia
Маккіннон шукав… правду. У його голові це була правда про НЛО, «приховані» технології антигравітації та вільної енергії, яку, на його переконання, уряди навмисно замовчують. Ідеї ці були не з TikTok, а з “серйозного” джерела — «The Disclosure Project» (проєкт “Розкриття”) Стівена Ґріра (Steven Greer). У травні 2001 року цей рух провів велику пресконференцію у Вашингтоні, де публічно виступали військові, інженери, колишні співробітники спецслужб.
Обкладинка псведонаукового серіалу “Розкриття” з фото автора — Стівена Ґріра. Ілюстрація: Amazon Prime
Для Маккіннона це було «откровенням» — підтвердженням того, що уряди щось приховують, і ніхто, окрім нього, вочевидь, не збирається це викривати.
Він шукав конкретні докази. Увагу хакера привернули чутки, що у NASA, зокрема в Космічному центрі Ліндона Джонсона (штаб-квартирі NASA в Х’юстоні), ретушують знімки з орбіти, прибираючи об’єкти неясного походження. Маккіннон стверджував, що встиг побачити один із таких кадрів: щось сріблясте, сигароподібне, що зависло над північною півкулею Землі. Крім того, він вірив у «Majestic 12» — легендарний комітет із науковців та чиновників, які буцімто займалися питанням інопланетних технологій. І, звісно ж, був членом Британської асоціації дослідження НЛО (BUFORA — British UFO Research Association).
Для тих, хто хоче знати більше
Majestic 12 (MJ-12) — це нібито секретна урядова група, створена у США наприкінці 1940-х для дослідження контактів із позаземними цивілізаціями та вивчення уламків НЛО, зокрема інциденту в Розуеллі. Вперше про MJ-12 стало відомо у 1980-х з витоку документів, достовірність яких залишається під сумнівом. Багато експертів вважають їх підробкою, але теорії змов і культура довкола НЛО активно підживлюють цю легенду. Для таких, як Ґері Маккіннон, Majestic 12 — це символ змови мовчання, якої дотримуються уряди, приховуючи правду про інопланетян від людства.
Це був пошук істини, яким керувала не жага до зламу як такого, а переконання в несправедливості. Його діагноз — синдром Аспергера — пізніше став частиною судової аргументації: люди з цим станом часто мають надзвичайну концентрацію на вузьких темах. У випадку Маккіннона — це була одержимість відкриттям правди про космос і приховані технології.
Кадр з фільму 1993 року “Воєнні ігри” (Wargames), яким надихався Ґері Маккінон. Ілюстрація: IMdB
І ще один важливий нюанс — час. 2001–2002 роки були епохою до Facebook, до WikiLeaks, до масових витоків і Telegram-каналів. Щоб щось дізнатися, не існувало Reddit-тредів чи аналітики з відкритих джерел. Якщо ти віриш у змову — найпряміший шлях до правди, подумав Ґері, це увійти в комп’ютери тих, хто її нібито приховує.
Його логіка була проста: якщо NASA щось «зачищає», то саме у NASA й треба шукати.
У сучасному світі Маккіннон, швидше за все, зависав би на форумах, залипав у «QAnon»-подібні потоки «інсайдів» чи аналітику з витоків. Але на початку 2000-х він обрав прямий спосіб — і це, виявилось, найнебезпечніший маршрут до правди.
Для тих, хто хоче знати більше
QAnon — це теорія змови, що з’явилася у 2017 році на форумі 4chan. Її прихильники вірять, що США керує таємна еліта — педофіли, сатаністи й корумповані політики, — а Дональд Трамп нібито веде таємну війну проти них. Джерелом “інсайдів” є загадковий користувач під псевдонімом Q, який публікував повідомлення з натяками та кодами, що привертали увагу тисяч.
Хоча фактичних доказів теорії немає, вона набула широкого поширення, особливо серед прихильників Трампа й антисистемних рухів. QAnon вплинув на реальні події — зокрема, штурм Капітолію 6 січня 2021 року — і став інструментом політичної радикалізації. Рух охоплює онлайн-спільноти, соцмережі та YouTube-канали, створюючи альтернативну реальність із власними героями, “розслідуваннями” та ворогами. QAnon поєднує культову логіку, віру в глобальну змову і тотальну недовіру до офіційних джерел.
Отже, ми маємо справу з людиною, яка поєднала технічну обізнаність, щиру віру в змову та етичне переконання, що людство має знати істину. Він не крав гроші, не шифрував сервери, не просив викуп. Його злам — це крик: «Розкажіть людям правду!» Але в епоху одразу після терактів 11 вересня 2001 року це прозвучало як виклик системі національної безпеки. І от результат — 10 років судових тяганин, медійна війна, запит на екстрадицію і титул головного кіберворога США. За злами в пошуках НЛО.
Вторгнення: атака на комп’ютери армії США та NASA
Працюючи під ніком «Solo» з дому тітки своєї дівчини в Лондоні, Ґері Маккіннон, за даними американських слідчих, протягом 13 місяців (з лютого 2001 по березень 2002 року) здійснював серію зламів у комп’ютерні системи, що належали військовим США та NASA. Загалом він, імовірно, проник до 97 комп’ютерів.
Цілями були не якісь випадкові сервери, а системи Армії США, Військово-морських сил, Повітряних сил, Міністерства оборони й самої NASA. Одним із найсерйозніших інцидентів, згідно з обвинуваченням, став злам бази Earle Naval Weapons Station у Нью-Джерзі. Після 9/11 Маккіннон, за версією слідства, видалив важливі журнали обліку озброєння, що вивело з ладу мережу зі 300 комп’ютерів на тиждень і фактично зупинило постачання боєприпасів для Атлантичного флоту ВМС США.
Ґері Маккінон. Ілюстрація: AP
Інший епізод — відключення мережі військового округу Вашингтона, що торкнулося 2000 комп’ютерів, коли було видалено критичні системні файли. Також у справі згадуються злами комп’ютерів Пентагону, NASA у Гемптоні (Вірджинія), систем ВМС у Гротоні (Коннектикут) та шістьох приватних компаній.
Слідство стверджувало, що метод роботи Маккіннона був досить типовим для хакерів-початківців: він сканував мережі в пошуках комп’ютерів із відкритими або слабо захищеними адміністративними портами — це поширена вразливість.
Для доступу він користувався програмою віддаленого адміністрування RemotelyAnywhere, спочатку оформивши пробну версію через електронну пошту своєї дівчини, а згодом — уже зламаною, нелегальною версією.
Отримавши доступ, він встановлював цей та інші «інструменти» для контролю над системами, підвищував свої права до рівня адміністратора, копіював чутливі файли — паролі, облікові записи — і видаляв системні журнали, які могли зафіксувати його присутність. У деяких випадках він нібито видаляв до 1300 облікових записів користувачів і критичні системні файли, без яких комп’ютери просто переставали працювати. Уже зламані машини він, за версією слідства, використовував як «трампліни» для проникнення в інші військові та космічні мережі.
Збитки стали важливою частиною обвинувачення. Тільки злом мережі станції військово-морського озброєння «Ерл» оцінили в майже 290 500 доларів.
За оцінками, розслідування та відновлення систем обійшлися США від 700 000 до 900 000 доларів.
Із технічними звинуваченнями тісно переплелись і «ідеологічні»: Маккіннон залишав на деяких комп’ютерах повідомлення. Найвідоміше з них — коротке:
«Your security is crap» (Ваш захист — лайно). Але були й жорсткіші: “Зовнішня політика США сьогодні схожа на спонсорований урядом тероризм… Це не було помилкою, що 11 вересня минулого року було величезне посилення безпеки… Я SOLO. Я продовжуватиму руйнувати на найвищому рівні”…
Your security is crap — такий напис залишив Ґері Маккінон на зламаних ПК. Ілюстрація: DALL-E
У США ці повідомлення назвали «дурними та антиамериканськими», але саме вони, ймовірно, остаточно сформували образ Маккіннона не як хакера-ентузіаста, а як зловмисника, і посилили жорсткість офіційної реакції.
Те, що злами Ґері Маккіннона відбувалися після 11 вересня 2001 року, значно вплинуло на американське сприйняття ситуації. У час підвищеної тривоги будь-яке вторгнення в мережі Міноборони трактувалося як потенційна терористична загроза. Злам систем станції військово-морського озброєння «Ерл», що паралізував постачання боєприпасів, сприйняли як удар по військовій інфраструктурі в критичний момент.
Станція військово-морського озброєння «Ерл». Ілюстрація: navy.mil
На цьому тлі повідомлення типу «Я — SOLO. Я продовжу» лише посилили уявлення про зловмисний намір. Один зі слідчих прямо сказав: «Ми думали, це може бути Аль-Каїда». І саме в цьому контексті виникла формула «найбільший військовий злам».
Маккіннон, імовірно, бачив себе як дослідника, а не злочинця.
Але незалежно від його мотивації, факт втручання мав реальні наслідки: відключення мереж, втрата даних, загроза операціям. І цього було достатньо, щоб запустити повноцінну юридичну та дипломатичну машину.
Звинувачення та арешт
Цифровий слід, який залишив після себе Solo, врешті вивів слідчих на Ґері Маккіннона. Ключовим доказом стали серверні записи компанії Binary Research — дистриб’ютора програми RemotelyAnywhere, яку Маккіннон, ймовірно, використовував для зломів. У логах знайшли IP-адресу та електронну пошту його дівчини, використану для реєстрації на пробну версію програми перед тим, як він перейшов до зламаної версії. Один із коментаторів назвав це «класичною помилкою» — типовий приклад, коли технічна вправність у зломі не гарантує ідеальної анонімності. Саме людський фактор часто стає тією ниткою, за яку легко потягнути.
Після цього британська поліція почала діяти на запит США. Перше офіційне опитування відбулося 19 березня 2002 року. За одними даними, того ж дня його й заарештували, за іншими — другий допит Національний підрозділ з кіберзлочинів (NHTCU) провів уже 8 серпня. Як би там не було, правоохоронці з Британії оперативно включилися в справу на прохання американців — приклад міжнародної співпраці у боротьбі з кіберзлочинністю.
Маккіннона відпустили під заставу, але з обмеженнями: заборона користуватися інтернетом і щоденні відмітки в поліцейському відділку.
Усе загострилося у листопаді 2002 року, коли федеральне журі присяжних у Східному окрузі Вірджинії офіційно висунуло проти нього обвинувачення за сімома пунктами, кожен з яких передбачав до 10 років тюрми. Окреме обвинувачення на один пункт надійшло з Нью-Джерсі — за пошкодження захищеної системи на базі Earle Naval Weapons Station. Максимальний термін за цим пунктом — 5 років і штраф у $250 000.
Маккіннону світило до 70 років тюрми — саме стільки могли «накрутити», якби він був визнаний винним за всіма пунктами обвинувачення у Вірджинії, не враховуючи ще окреме покарання за справу у Нью-Джерсі. На цьому тлі його страх, що його визнають «ворожим комбатантом» і відправлять у Гуантанамо, виглядав драматично, але в умовах після 9/11 — цілком зрозуміло. Хоча такий сценарій був малоймовірним, настрій епохи втягував навіть кіберсправу в атмосферу надзвичайного правового тиску.
Після висунення обвинувачень США офіційно заявили про намір домогтися екстрадиції Маккіннона з Великої Британії, щоби судити його на своїй території. І жорсткість можливого покарання була тут не лише про нього особисто — це був чіткий сигнал для всіх, хто думає «поклацати» чужу інфраструктуру з-за океану.
Злочин був вчинений у Лондоні, але наслідки — у комп’ютерах США.
Це поставило на передній план давнє питання: а чия це юрисдикція? США не передали справу британському суду, а самі висунули звинувачення і пішли на екстрадицію. Так Вашингтон чітко показав: якщо ти лізеш у наші сервери, байдуже, де ти фізично сидиш — ми тебе дістанемо.
Справа Маккіннона стала медійним прикладом того, як держави намагаються розтягнути свої закони на територію кіберпростору. Простору, де немає кордонів, а от політичні амбіції — більш ніж реальні.
Десятиліття правової невизначеності: битва за екстрадицію
Обвинувальний акт проти Ґері Маккіннона в листопаді 2002 року став лише початком — попереду на нього чекала виснажлива десятирічна юридична битва проти екстрадиції до США. Перші три роки він перебував на волі без обмежень, але у 2005-му, після набуття чинності нового Закону про екстрадицію 2003 року, його офіційно перевели під підписку про невиїзд і розпочали процедуру передачі Сполученим Штатам. І чим довше тривала ця справа, тим більше вона позначалася на його психічному здоров’ї — а водночас і привертала до нього дедалі більше підтримки з боку громадськості.
Сам Закон про екстрадицію викликав чимало суперечок. Він був частиною нової двосторонньої угоди між США і Великою Британією, за якою США не зобов’язані були надавати переконливі докази провини у британському суді — лише вказати підстави для обвинувачення. Інакше кажучи, Америка могла вимагати екстрадицію британця без детального судового аналізу, у той час як Британії для того ж самого у США довелося б надавати значно більше доказів.
Критики одразу назвали договір «одностороннім» і таким, що позбавляє британців базових правового захисту. І хоча офіційне розслідування (Baker Review) пізніше дійшло висновку, що різниця між американським стандартом «ймовірної причини» та британською «обґрунтованою підозрою» не суттєва, публічна думка залишилася протилежною.
Відчуття несправедливості стало одним із головних козирів у кампанії захисту Маккіннона.
Сторони у справі займали жорсткі, протилежні позиції. Американська прокуратура постійно наголошувала на масштабі злому, повторюючи формулювання «найбільший військовий хак в історії» та акцентуючи на серйозних наслідках — від зупинки мережі Військового округу Вашингтона до блокування постачання боєприпасів на флотській базі в Нью-Джерзі. І все це — у контексті національної безпеки після 9/11.
США також наполягали: оскільки злами були спрямовані на американські сервери, шкода завдана американській інфраструктурі, а всі ключові свідки — на території США, то й судити Маккіннона мають саме там. Більше того, залишені на комп’ютерах антисистемні повідомлення, на думку обвинувачення, були спробою «вплинути на уряд США шляхом залякування» — що автоматично переводило справу з технічної площини у політичну. І саме так її розглядала американська сторона: як акт кіберагресії, на який слід відповісти з максимальною рішучістю.
Захист Ґері Маккіннона спочатку зробив ставку на критику самої процедури екстрадиції. Адвокати наголошували на ключовій відмінності між американською системою угод зі слідством (plea bargain) і британською судовою практикою. У США, якщо Маккіннон визнає провину, його могли засудити на 37–46 місяців. Але якби він відмовився — ризикував отримати 8–10 років за кожен із семи пунктів. Такий «вибір без вибору», за словами захисту, є зловживанням процесом. «Якщо США хочуть користуватись англійськими судами — нехай дотримуються наших правил», — заявили юристи.
Для тих, хто хоче знати більше
У серпні 2009 року Девід Ґілмор (David Gilmour) з Pink Floyd випустив онлайн-сингл «Chicago – Change the World», присвячений справі Ґері Маккіннона. Це була переспівана версія пісні Грема Неша (Graham Nash) «Chicago», але з новим сенсом — привернути увагу до ризику екстрадиції Маккіннона до США. У записі також взяли участь Кріссі Гайнд (Chrissie Hynde), Боб Ґелдоф (Bob Geldof) і сам Маккіннон, а продюсував трек давній соратник Pink Floyd — Кріс Томас (Chris Thomas). Проєкт отримав підтримку самого Грема Неша й став музичним жестом солідарності у справі, що поєднала кіберзлочин, права людини і міжнародну політику.
Втім, Палата лордів — тоді найвища судова інстанція Великої Британії — відкинула аргумент. Вона постановила, що екстрадиція між союзними державами може враховувати культурні та юридичні відмінності.
Захист також наполягав, що злочини були вчинені на території Британії, а тому суд має відбутися там.
Але ці аргументи не спрацювали.
З погіршенням психічного стану Маккіннона захист змінив акценти: тепер мова йшла про порушення прав людини. Але й ці аргументи відкидалися одна за одною. Апеляцію в Палату лордів у 2008 році програли. Тимчасову заборону на екстрадицію, накладену Європейським судом з прав людини, згодом зняли. Судовий перегляд у Високому суді у 2009 році також завершився невдачею.
Ці поразки лише підтвердили, наскільки сильним було формально обґрунтоване американське запитання на екстрадицію.
Поза залою суду, тим часом, розгорнулася гучна політична і суспільна кампанія. У серпні 2009 року тодішній прем’єр-міністр Гордон Браун (Gordon Brown) спробував домовитися з США, щоб Маккіннон відбував можливе покарання у Великій Британії. Але США відмовили. Основним рушієм цієї кампанії стала мати Маккіннона — Дженіс Шарп (Janis Sharp). Її боротьба, описана в книзі Saving Gary McKinnon: A Mother’s Story (Врятувати Гарі Маккіннона: історія матері), перетворила справу на національну подію. Вона заручилася підтримкою ключових політичних фігур, зокрема Девіда Кемерона і Ніка Клеґга, які ще до створення коаліційного уряду публічно виступили проти екстрадиції.
Обкладинка книги “Врятувати Ґарі Маккіннона”. Ілюстрація: Amazon
Британська громадськість і ЗМІ майже одностайно сприймали спробу екстрадиції як непропорційну. Виникла глибока дилема: з одного боку — юридично законна екстрадиція за всіма правилами договору 2003 року, з іншого боку — людська історія про вразливого чоловіка з синдромом Аспергера, якого можуть засудити на десятиліття у чужій країні.
Людський фактор: синдром Аспергера, психічне здоров’я та боротьба матері
Ключовий поворот у справі Ґері Маккіннона стався у серпні 2008 року, коли йому поставили діагноз синдром Аспергера — форму аутизму. Це відкрило нову сторінку в десятирічній боротьбі з екстрадицією. Замість правових нюансів у центр обговорення вийшли права людини — і питання, чи витримає психіка Маккіннона американську в’язницю.
Синдром Аспергера супроводжується труднощами в соціальній взаємодії, підвищеною чутливістю до стресу, а також схильністю до сильного зосередження на окремих темах. У випадку Маккіннона такою темою стали НЛО, «приховані» технології та змови — і ця одержимість, на думку захисників, пояснювала його ризиковані дії.
Для тих, хто хоче знати більше
Синдром Аспергера — це один із розладів аутистичного спектра, який зазвичай проявляється труднощами в соціальній взаємодії, спілкуванні та розумінні невербальних сигналів. Люди з цим синдромом часто мають звичайний або високий рівень інтелекту, а також глибоку зацікавленість у вузьких темах, до яких можуть проявляти майже нав’язливу увагу. Водночас вони можуть мати труднощі з адаптацією до змін, виявляти надмірну прямолінійність і чутливість до сенсорних подразників. Діагноз не пов’язаний з порушенням мовлення, але інтонація або міміка можуть бути атиповими.
Пізній діагноз — через шість років після висунення звинувачень — змінив не лише трактування його вчинків, а й оцінку потенційної загрози для його життя в разі екстрадиції. Його адвокати аргументували: видання Маккіннона США означатиме глибоке психічне руйнування, із реальною загрозою самогубства. Йшлося не про гіпотетичний ризик — медичні висновки були конкретними й тривожними.
Маккінон хворів на синдром Аспергера, що відрізняється зацікавленістю у вузьких темах та труднощами в соціальній взаємодії. Ілюстрація: DALL-E
Одним із ключових голосів у захисті став професор-психіатр Джеремі Терк (Jeremy Turk), який прямо заявив: якщо Маккіннона екстрадують, він практично гарантовано спробує накласти на себе руки. Інші звіти, зокрема й за участю експертів, залучених Міністерством внутрішніх справ, підтверджували високий ризик суїциду.
Родина описувала Ґері як людину, що замикається, віддаляється від світу, майже не спілкується і проводить дні у темній кімнаті.
Ця сукупність медичних свідчень стала основою аргументації: екстрадиція Маккіннона суперечить його праву на життя та свободі від нелюдського або принизливого поводження. Справу більше не сприймали як суто правову — це була людська трагедія, яка привертала увагу медіа, політиків і громадськості.
Найнепохитнішим борцем за сина залишалась його мати — Дженіс Шарп. Її кампанія перетворила юридичний кейс на символічну боротьбу «маленької людини» проти великої державної машини. Вона зустрічалася з депутатами, говорила з пресою, писала книжку Saving Gary McKinnon (Врятувати Ґарі Маккіннона), і не давала справі зникнути з радарів. Вона називала ці десять років «ментальним водним катуванням» для Ґері — і «жорстокою, зайвою карою» з боку американської влади.
Згодом справа Маккінона стала дзеркалом для судової системи Великої Британії. Ілюстрація: DALL-E
Цей кейс став нагадуванням: юридична процедура має бачити людину. І якщо право не встигає за реальністю — значить, система має змінюватись. І хоча такі зрушення відбуваються повільно, історія Ґері Маккіннона стала каталізатором важливих дискусій про справедливість, людяність і роль психічного здоров’я у судовому процесі.
Втручання міністра внутрішніх справ Великої Британії
Коли всі судові інстанції були пройдені й екстрадиція Ґері Маккіннона до США здавалася питанням часу, справа різко змінила хід. На сцену вийшла тодішня міністерка внутрішніх справ Великої Британії — Тереза Мей (Theresa May). — Так, вона потім була прем’єр-міністром Великої Британії, з 2016 до 2019 року. — Вона ініціювала незалежний перегляд справи, який уже виходив за межі правових процедур екстрадиції. У центрі розгляду — питання: чи не порушить екстрадиція права людини, гарантовані Human Rights Act 1998?
16 жовтня 2012 року Мей виступила в Палаті громад і офіційно оголосила: екстрадиція Ґері Маккіннона заблокована. Причина — його психічний стан і серйозний ризик самогубства в разі переведення до американської в’язниці. «Його хвороба — не викликає сумнівів. У нього синдром Аспергера і важкий депресивний стан. Екстрадиція створить настільки високий ризик для його життя, що стане несумісною з його правами», — заявила вона.
Це було безпрецедентне рішення, ухвалене після ретельного аналізу медичних висновків і консультацій з провідними фахівцями.
І воно стало демонстрацією того, що міністр внутрішніх справ має право накласти “гальмо” навіть тоді, коли суди дали зелене світло, якщо йдеться про загрозу життю людини. У цьому випадку людяність переважила юридичну техніку.
Цікаво, що сама Тереза Мей згодом підтримала рекомендацію Baker Review, яка пропонувала обмежити повноваження міністра внутрішніх справ у питаннях прав людини під час екстрадиції. Вона визнала, що такі рішення логічніше передавати до Високого суду. Але саме її втручання у справі Маккіннона стало тим винятком, який підтвердив необхідність механізму захисту поза формальною судовою процедурою.
Реакція США була передбачуваною: розчарування. Міністерство юстиції висловило незгоду, особливо з огляду на попередні судові рішення та підтримку екстрадиції з боку інших британських міністрів. Але американська сторона також погодилася з тим, що випадок був «винятковим» — саме це формулювання дозволило зберегти дипломатичний баланс. Тобто, з одного боку, США не отримали підозрюваного, але з іншого — Велика Британія чітко показала, що це не підрив угоди про екстрадицію, а одиничне, гуманітарно обґрунтоване рішення.
Після того, як справа була зупинена на рівні екстрадиції, постало нове питання: а чи судити Маккіннона у самій Великій Британії? Його вирішував тодішній Генеральний прокурор — Кір Стармер (Keir Starmer) — так, саме той, що в 2024 році став прем’єр-міністром. 14 грудня 2012 року він оголосив: Ґері Маккіннон не постане перед британським судом.
Головна причина — відсутність реальних можливостей для порушення справи. Всі ключові докази були в США, а ймовірність успішного обвинувачення у британському суді визнали низькою.
Так, після 10 років юридичної, медійної та політичної боротьби, справа Маккіннона завершилася — без суду, без вироку, але зі слідом, який залишиться в історії британського права, дипломатії та дискусій про права людини надовго.
Спадщина Маккіннона: вплив на законодавство, політику та обізнаність
Після завершення справи Маккіннон зник із заголовків. Відомо, що близько 2020 року він займався SEO-послугами, використовуючи свої технічні навички у професійній сфері. У 2022-му він долучився до проєкту NFT-колекції на платформі OpenSea, створивши серію анімованих робіт про свою історію в партнерстві з компанією Vertical Vertical. Цей проєкт, розміщений на блокчейні Polygon містить сім унікальних анімованих творів мистецтва, що зображують ключові сцени з його історії. Це була спроба розповісти свою версію подій сучасною цифровою мовою.
“Злом Пентагону в пошуках НЛО”. Ілюстрація: verticalvertical.com
Cам Ґері не раз визнавав злом, наголошуючи: мотив був не шкідницький, а пов’язаний з пошуком інформації про НЛО. Психологічний тягар справи, роки депресії й ізоляції — залишили свій слід. І хоча справжнє повернення до нормального життя лишається особистим процесом, його нові проєкти, схоже, стали першим кроком у цьому напрямку.
Справа Ґері Маккіннона вийшла далеко за межі особистої історії — вона вплинула на закони, підвищила суспільну обізнаність і змінила погляд на екстрадицію та права людей з аутизмом.
Найвідчутніший наслідок — запровадження у 2013 році положення «forum bar», яке дозволяє британським судам відмовляти у екстрадиції, якщо значна частина правопорушення сталася в Британії. Саме цей механізм став ключовим у справі Лорі Лава, якого також звинувачували у хакерстві та який, як і Маккіннон, мав синдром Аспергера.
Крім правових змін, справа Маккіннона стала точкою фокусу для суспільної уваги до аутичного спектра в системі правосуддя. Вона показала, як особливості поведінки можуть бути неправильно витлумачені — і що система не завжди враховує вразливість таких людей. Організації на кшталт National Autistic Society розробили матеріали для юристів та поліцейських, але дослідження засвідчили: практичні зміни відбуваються повільно. Навіть гучна справа не гарантує системного прориву — але вона створює прецедент і відкриває простір для змін.
В сухому залишку
Справу Ґері Маккіннона складно назвати просто хакерською — вона стала символом зіткнення цифрових технологій, юридичних меж і людської вразливості. Почавши з пошуку правди про НЛО, він опинився в центрі міжнародного конфлікту та десятирічної боротьби з екстрадицією. Його діагноз — синдром Аспергера — перетворив справу з юридичної у гуманітарну, і саме це дозволило Британії зупинити екстрадицію на підставі прав людини.
Цей випадок запустив реформи в екстрадиційному праві (зокрема запровадження «forum bar»), підсвітив проблеми правосуддя щодо людей з аутизмом і став прикладом того, як цифрові злочини вимагають тоншого, людянішого підходу. Історія Ґері Маккіннона — це попередження для тих, хто має технічні навички, сильні переконання і недооцінює межу між цікавістю та злочином.
Для тих, хто хоче знати більше
