Діти раптом перестали ходити. Як у містечку, де майже всі є родичами, знайшли нову хворобу

Автор фото, Mariana Castiñeiras/Caroline Souza

Підпис до фото, Прстраждалі родини в Серрінья-дус-Пінтуш жили без діагнозу, доки не приїхала генетикиня Сільвана Сантуш

Сільвана Сантуш досі пам’ятає сусідів у маленькому містечку, яке вона вперше відвідала двадцять років тому. Багато дітей там раптово втратили здатність ходити.

Серрінья-дус-Пінтуш, віддалене містечко на північному сході Бразилії з населенням менш як 5 000 людей, – це місце, де біологиня і генетикиня Сантуш ідентифікувала раніше не відому хворобу: синдром СПОАН.

Це захворювання, спричинене генетичною мутацією, вражає нервову систему, поступово послаблюючи організм. Воно проявляється лише тоді, коли змінений ген успадковується від обох батьків.

Сантуш у своєму дослідженні вперше у світі описала це захворювання. За цю та іншу її роботу вона потрапила до проєкту ВВС “100 жінок” у 2024 році.

До приїзду Сантуш батьки не знали, що за хвороба вражає їхніх дітей. Сьогодні мешканці містечка впевнено говорять про СПОАН та генетику.

“Вона поставила нам діагноз, якого у нас ніколи не було. Після дослідження прийшла допомога – люди, фінансування, колісні крісла”, – каже Маркіньйос, один із пацієнтів.

Серрінья-дус-Пінтуш: окремий світ

Деякі з сусідів Сантуш у Сан-Паулу, найбільшому та найбагатшому місті Бразилії, були вихідцями з однієї великої родини з Серріньї. Багато з них були двоюрідними братами та сестрами різного ступеня споріднення, одруженими одне з одним.

“Там є багато людей, які не можуть ходити, але ніхто не знає, чому”, – розповідали вони Сантуш про своє рідне місто.

Одна з дочок сусідки, Зірландія, страждала від виснажливого захворювання: у дитинстві її очі почали мимоволі рухатися, а з часом вона втратила силу в кінцівках, могла пересуватися лише в колісному кріслі та потребувала допомоги навіть у найпростіших завданнях.

Автор фото, Mariana Castiñeiras/BBC

Підпис до фото, У Інес двоє синів страждають на синдром СПОАН

Роки досліджень дозволили Сантуш та дослідницькій групі ідентифікувати симптоми раніше не документованого генетичного захворювання, яке вони назвали абревіатурою СПОАН (англ. SPOAN), що означає спастична параплегія, атрофія зорового нерва та нейропатія.

Пізніше вони виявили 82 випадки цієї хвороби в усьому світі.

На запрошення сусідів Сантос відвідала Серрінью під час відпустки. Вона описує свій приїзд як крок в “окремий світ” – не лише через мальовничі гірські краєвиди, а й через особливу соціальну ситуацію в містечку.

Чим більше вона гуляла та спілкувалася з місцевими жителями, тим більше дивувалася тому, наскільки поширеними були шлюби між двоюрідними братами та сестрами.

Завдяки ізоляції Серріньї та практично відсутній міграції до неї багато жителів містечка є родичами, що робить шлюби між двоюрідними братами та сестрами набагато ймовірнішими.

Автор фото, Mariana Castiñeiras/BBC

Підпис до фото, Вʼїзд до Серрінья-дус-Пінтуш

Багато пар не усвідомлювали, що вони родичі, доки не одружилися. Інші знали, але вважали, що такі союзи тривають довше та забезпечують сильнішу сімейну підтримку.

Шлюби між родичами досить поширені у всьому світі – за оцінками, таких близько 10% – і більшість дітей, народжених від цих союзів, здорові, кажуть експерти.

Але такі шлюби дійсно мають вищий ризик передачі шкідливої мутації.

“Якщо пара не є родичами, ймовірність народження дитини з рідкісним генетичним захворюванням або інвалідністю становить близько 2–3%. Для двоюрідних братів і сестер ризик зростає до 5–6%”, – пояснює генетик Лузіван Коста Рейс з Федерального університету Ріу-Гранді-ду-Сул у Бразилії.

Пізніші дослідження показали, що понад 30% пар у Серріньї були родичами, і третина з них мала принаймні одну дитину з інвалідністю.

Довгий шлях до діагнозу

Сантуш вирішила поставити діагноз хворим мешканцям Серріньї та почала планувати детальне генетичне дослідження, яке вимагало кількох поїздок і зрештою її переїзду до регіону.

У перші роки свого дослідження вона багато разів їздила туди на автомобілі, долаючи відстань 2 000 км від Сан-Паулу та назад. Вона збирала зразки ДНК, розмовляла за кавою та записувала сімейні історії, весь час намагаючись знайти мутацію, що спричиняє захворювання.

Заплановані три місяці польової роботи перетворилися на кілька років самовіддачі.

Завдяки цьому в 2005 році вона разом із командою опублікувала дослідження, яке відкрило існування в Бразилії синдрому СПОАН.

Автор фото, Mariana Castiñeiras/BBC

Підпис до фото, Щоб продовжити свої дослідження, Сантуш прожила три роки у внутрішніх районах Ріу-Гранді-ду-Норте, а пізніше переїхала до глибинки Параїби, де виявила інші хвороби

Команда Сантуш виявила, що мутація пов’язана з втратою невеликого фрагмента хромосоми, що призводить до надмірного вироблення геном ключового білка в клітинах мозку.

“Кажуть, що це пішло від Максіміано, бабія в нашій родині”, – згадує фермер Лоло, чия дочка Режане має синдром.

Лоло, якому зараз 83 роки, одружився зі своєю двоюрідною сестрою і ніколи не покидав Серрінью. Він досі пасе худобу і разом із родиною доглядає Режане, яка ледве дає раду повсякденним завданням.

Але генетична мутація, що спричиняє синдром, набагато давніша за легенду про Старого Максіміано: вона, ймовірно, з’явилася понад 500 років тому з ранніми європейськими поселенцями на північному сході Бразилії.

“Дослідження із секвенування показують європейське походження пацієнтів, що підтверджує записи про присутність португальців, голландців та сефардських євреїв у регіоні”, – каже Сантуш.

Теорію підкріпило виявлення двох випадків СПОАН у Єгипті, а подальші дослідження показали, що єгипетські випадки також мали європейське походження, що вказує на корені мутації на Піренейському півострові.

“Ймовірно, вона прийшла разом із сефардами або маврами, які тікали від інквізиції”, – каже Сантуш. Вона вважає, що в усьому світі, особливо в Португалії, може бути більше випадків.

Розуміння ризиків

Автор фото, Mariana Castiñeiras/BBC

Підпис до фото, Маноель Фірміно, відомий як Сеу Лоло, живе зі своєю дочкою Режане, яка має синдром

Хоча прогрес у лікуванні незначний, спостереження за пацієнтами принесло певні зміни. Режане згадує, як хворих людей раніше називали “каліками”. Тепер про них просто кажуть, що вони хворіють на СПОАН.

Колісні крісла не лише принесли незалежність хворим, але й допомогли запобігти деформаціям – у минулому багатьох із цим захворюванням залишали просто лежати в ліжку або на підлозі.

СПОАН прогресує з віком, і відповідно посилюються фізичні обмеження – до 50 років майже всі пацієнти стають повністю залежними.

Це стосується дітей Інес, які є одними з найстарших хворих у Серріньї. 59-річний Чікінью більше не може говорити, а 46-річний Маркінью має обмежені комунікативні здібності.

“Важко мати “особливу” дитину. Ми любимо їх однаково, але страждаємо за них”, – каже Інес, яка одружена з троюрідним братом.

Автор фото, Mariana Castiñeiras/BBC

Підпис до фото, Паула та кілька інших пацієнтів вже отримали моторизовані колісні крісла

25-річна Ларісса Кейроз, племінниця Чікінью та Маркінью, також вийшла заміж за далекого родича. Вона та її чоловік Сауло виявили свого спільного предка лише після кількох місяців стосунків.

“У Серрінья-дус-Пінтуш, десь глибоко, ми всі двоюрідні брати і сестри. Ми родичі з усіма”, – каже вона.

Такі пари, як Ларісса та Сауло, є предметом нового дослідницького проєкту, в якому бере участь Сантуш. За підтримки міністерства охорони здоров’я Бразилії, вони обстежать 5 000 пар на наявність генів, пов’язаних із серйозними рецесивними захворюваннями.

Мета полягає не в тому, щоб зупинити шлюби між двоюрідними братами та сестрами, а в тому, щоб допомогти парам зрозуміти свої генетичні ризики, каже Сантуш. Зараз вона – професорка університету, а також очолює центр генетичної освіти та працює над розширенням тестування на північному сході країни.